«Якщо у вас нема совісті, ви на шляху в нікуди»: Муніра Субашич, Діма Мусса та Налан Дал в ІКЦ Києва
Під час останніх приготувань до першої молитви-таравіх у 2018 році Жіноча громадська організація «Мар’ям» приймала в столичному ісламському культурному центрі особливих гостей. Муніра Субашич, президент організації «Матері Сребрениці» (Боснія і Герцеговина), Діма Мусса, американська юристка та правозахисниця сирійського походження (народилася в м. Хомс, Сирія), та Налан Дал (Туреччина), координаторка з питань міжнародного збору коштів Фонду захисту прав і свобод людини й гуманітарної допомоги IHH, відвідували Україну для участі в державних заходах з нагоди Дня матері. Вони люб’язно погодилися зустрітися з активістками ЖГО «Мар’ям» та іншими жінками, щоб розповісти свої історії.
Пані Субашич казала про страшну різанину в Сребрениці, що сталася в липні 1995 року та забрала життя близько 11 000 боснійських чоловіків, жінок і дітей; близько 20 000 боснійських дівчат і жінок у той самий час були зґвалтовані. Пані Мусса та пані Дал розповіли про ситуацію в Сирії, зокрема про майже 7000 бранок у в’язницях режиму Асада, яких щодня катують і ґвалтують.
Муніра Субашич: «Навчання наших дітей — наша найкраща відповідь на геноцид»
Я з Боснії і Герцеговини, де в 1990-х була війна… За три дні було вбито понад 10 500 людей: загинули наші діти, наші чоловіки, старі люди. Понад 20 000 жінок були зґвалтовані. Я втратила 22 своїх родичів: батька, чоловіка, сина, двох сестер, трьох братів, свекра, двох його синів та їхні сім’ї. По 23 роках мені ще болить, і ми досі мусимо боротися за з’ясування правди та можливість поховати наших дітей.
Усі ті злочинці — Слободан [Милошевич], його міністри та поліцаї, всі, хто причетний до знущань з наших близьких, — вони ще не засуджені, вони досі на свободі. Нам доводиться зустрічатися з ними на вулиці!
Ми звели великий меморіальний комплекс у Сребрениці, де вбито понад 8000 осіб, і це стало першим місцем жалоби для мусульман, братською могилою для наших близьких. Адже в тій різанині вони не просто вбивали людей та ховали їх у братській могилі — вони поховали своїх жертв у різних місцях.
Ми, матері жертв Сребрениці, брали участь у Міжнародному трибуналі. Є 61 судове рішення різних інстанцій щодо геноциду в Сребрениці.
Ми розповідаємо нашим дітям про те, який був той геноцид. Ми зробили все, залежне від нас, щоб дати їм добру освіту; багато хто отримав вищу освіту. Освіта молоді — наша найкраща відповідь на те, що сталося в Сребрениці. Ми не ростили дітей сповненими ненависті, а зробили все, щоб вони знали та пам’ятали правду.
Будь-яка мати, будь-якої національності та релігії — мусульманка, сербка, хорватка, ромкиня, юдейка — вона передусім мати. Те, що ми — матері, єднає нас у всім світі, і ми співпрацюємо навіть з матерями, чиї діти вбили наших дітей, адже ніхто не зрозуміє одну матір краще за іншу матір. Тож ми розказуємо про те, що сталося в Сребрениці, цілому світові. Ми робили демонстрації, писали листи до Ради Безпеки ООН, до Сполучених Штатів, Путіну, вашому колишньому Президентові — щоб розповісти про те, що було насправді, щоб правда перемогла. Президент США Білл Клінтон відвідав церемонію відкриття меморіального комплексу та братської могили, і ми спитали його, чому його країна ніяк не відреагувала на те, що коїлося.
Світ сповнений несправедливості, і ми просимо Бога допомогти нам зробити все, щоби таке ніколи не повторилося. Ми не воскресимо мертвих, не повернемо тих, кого втратили, але ми, живі, повинні щось робити. Ми повинні будувати мир для наступних поколінь на основі правди та справедливості.
Діма Мусса: «В’язні сирійського режиму буквально помирають знов і знов — і так щодня»
Дякую, що прийняли нас, дуже рада бути тут сьогодні! Хочу почати словами, що їх Муніра Субашич сказала наприкінці свого виступу: «Ніколи знову!» Ми чули ці слова після II світової війни, після кількох наступних воєн, після Боснії — але сьогодні те, що ми бачимо в Сирії, демонструє, що такі речі відбуваються знов і знов. Лікнеп для тих, хто, можливо, не знає, що коїться в Сирії: 7 років тому молодь вийшла на вулиці, вимагаючи свобод та гідного життя. У відповідь режим Асада став стріляти в демонстрантів, вбиваючи всіх без розбору: молодих і старих, чоловіків і жінок.
Це не було чимось принципово новим для режиму. Я покинула Сирію 1993 року, бо мою сім’ю вважали за опозиційно налаштованих громадян, і ми мусили виїхати з країни, щоб моїх батьків не заарештували.
Я юристка, і більшу частину свого життя мешкаю в США, але події в Сирії спонукали мене приїхати й долучитися до боротьби проти режиму.
Протягом останніх 7 років світ знав про те, що коїться в Сирії, зі ЗМІ, але ніхто не бачить, що є на місцях. Порушення прав людини відбуваються в нас щодня.
Нині більшість людей, почувши про Сирію, думають про тероризм на кшталт ІДІЛ або ж про сирійських біженців. Про що не думають, так про те, що половина громадян Сирії стали вимушеними переселенцями всередині країни, а ще кілька мільйонів утекли за кордон. І, головне, люди не думають про тих забутих в’язнів асадівських тюрем, де кілька тисяч — жінки, заарештовані лише за свою громадську активність. Кілька мільйонів людей загинули під бомбами, артилерійськими обстрілами та від інших типів зброї, зокрема хімічної, що її застосовує режим Асада та його союзники — Іран і Росія.
Ці в’язні помирають щодня, знов і знову, бо щодня зазнають тортур — фізичних, психологічних, сексуальних. Це стосується як чоловіків, так і жінок. Я — в політичній опозиції, але моя основна мета не політика, а наполеглива праця над звільненням усіх в’язнів сирійських тюрем, щоби вони могли безпечно вийти з них.
Хочу запевнити всіх вас, єдине, чого ми прагнемо в Сирії, — це мир. Ніхто з нас не хоче війни, ніхто не хоче битися, вбивати одне одного. Все, що нам треба, — це свобода, мир і справедливість для Сирії, для всіх людей у світі. Певною мірою ми розчарувалися в міжнародній спільноті та міжнародних організаціях — у тому, що вони щось вирішать, але ми ще можемо по-людськи покластися одне на одного, разом добиватися миру та справедливості. Сподіваюся, одного дня, можливо, наступного року, іншааллаг, ми прийматимемо вас у Сирії.
Налан Дал: «Якщо в Сирії громадянська війна — що там роблять стільки інших країн?»
Ми хочемо звернути увагу на проблему жінок-бранок у Сирії — це основна причина, через яку я цього разу приїхала до України. Ми, жінки з різних країн, різного походження та віровизнання, працюємо заради однієї мети: допомогти людям, особливо жінкам, що страждають у в’язницях асадівського режиму в Сирії.
Представниця Жіночої громадської організації «Мар’ям» Сюзанна Іслямова взяла участь у «Конвої совісті», рушив 6 березня зі Стамбула та прямував до міста Хатаї на турецько-сирійському кордоні — з цією ж метою. Ми назвали його так тому, що як у вас нема совісті, ви на шляху в нікуди. Треба лишатися людиною та мати совість у своєму серці.
Якщо подивитися на історію людства… хоч би від подій у Боснії — Боснія, Косово, Чечня, Ірак, Палестина, Сирія, Ємен, Кашмір, я можу довго називати, — ми бачимо, що були природні катастрофи, такі як цунамі в Японії та в Індонезії, землетруси на Гаїті, в Пакистані, але крім цих чотирьох великих природних катастроф усі інші спричинили люди! Нащо вдиратися в країну, нащо розпалювати там війну? Однак нам подають це так, щоб люди в цілому світі думали: «О, вони чинять правильно!»
Наприклад, коли Америка вдерлася до Іраку, нам казали що там нема демократії, тож американці «мусили» її туди принести. Та коли вони нарешті вийшли з Іраку, то лишили там 1 мільйон удів, 5 мільйонів сиріт!
Або Боснія, що лежить у центрі Європи, так званої демократичної Європи. Те, що там сталося, — це різанина, масове нищення! Але, як зазначила Діма, це, на жаль, не скінчилося; доки ми, люди, переживаємо це піднесення від убивств, цю жадобу збагачення, прагнемо захопити чиюсь землю — це триватиме й триватиме.
Ми не приймаємо рішень на урядовому рівні, але віримо, що, об’єднавшись, можемо створити групи тиску, які зрештою вплинуть на політичні рішення на найвищому рівні — у кожній країні.
Якщо ми не виявимо солідарність, демонструючи світові, що ми сильні, картина буде сумна: хтось удирається до іншої країни та вбиває там силу людей, потім виводить війська — а вже потім ми заходитимемо туди й намагатимемося допомогти бодай тим, хто вижив.
У Сирії живуть мусульмани, християни, юдеї та вірні інших релігій, хоча здебільшого — мусульмани. Однак нам намагаються подати те, що там коїться, як війну між сирійцями — сунітами та шиїтами. Нам кажуть, що в країні «громадянська війна». Добре, якщо це — громадянська війна між сунітами та шиїтами Сирії, що там робить Росія? Що там роблять США? Що там роблять інші країни? Діма знає точніше, але загалом у війну в Сирії якимось чином залучені близько 100 країн.
Це все політичні питання, про них не хочеться говорити, але зрозумійте одне: коли я відвідую різні країни та розповідаю про Сирію, то дізнаюся, що десь чули про торішній напад на Алеппо, хтось часом згадає дітей, що загинули під час хімічної атаки в Східній Гуті, — і все! Навіть як спитати людей, скільки років це триває, навряд чи хтось скаже.
В одній з промов у Південній Африці я, звернувшись до натовпу мусульман, спитала, скільки взагалі мусульман у Південній Африці? Мені відповіли, що два мільйони. Тоді я сказала: «У нас у Туреччині більше сирійських біженців, ніж у вас мусульман, — але ви про це не знаєте».
Дуже легко оперувати цифрами. Коли я кажу, що три мільйони втекли з Сирії та живуть тепер у Туреччині, це звучить просто. Коли я кажу, що 6736 жінок утримують у сирійських в’язницях, ця цифра не дуже вражає, чи не так? Але як подумати, скільки ще жінок, таких як ми, в тюрмах Асада? Ми намагаємося про це розповідати, щоб люди мали уявлення, що коїться в Сирії.
На жаль ми, люди, любимо дивитися сюжети про кров і біль у ЗМІ… Коли Ізраїль завдає ударів по Палестині, ми згадуємо про Палестину; коли щось сталося в Алеппо, Гуті, загинули діти — ми прокидаємося. Але решту часу ми спимо! Одна з жінок, що її звільнили з сирійської в’язниці, зустрічалася з групою правозахисників, які їй допомагали, і показала свої руки в шрамах — її буквально порізали, немов на скибочки. Вона сказала, що це в неї по всьому тілі. А тепер уявіть мене чи себе, якби ми провели хоч одну таку ніч у сирійській в’язниці! Ми повинні мати співчуття, поставити себе на місце іншої людини — щоб уявляти ці катування та знущання, з якими вони стикаються щодня. Знаючи це, просто неможливо для вас, для мене, для будь-якої жінки світу й далі спати спокійно. Ми просимо всіх, кого зустрічаємо, і сьогодні просимо вас стати посланцями: розповісти про цю жахливу ситуацію, донести цю інформацію до людей, з якими маєте справу — на всіх рівнях вашої держави. Це — єдине що лишається по нас після наших візитів.
Хочу закінчити мій виступ тим, що ніхто не може гарантувати, що ми з вами не станемо наступними. І я зовсім не про те, що треба думати: я можу опинитися в такій самій ситуації, тому я мушу допомогти їм — ні! Ми повинні допомогти їм за будь-яких умов, щоб самим не опинитися в такій ситуації. Хай Господь допоможе нам і дасть нам полегшення та благословення Рамадану!
Інколи мене питають, чи є в мене якась молитва-дуа, і я відказую, що вже багато років працюю в гуманітарній царині та дуже хочу, щоб настав хоч один день, коли у світі не буде криз, воєн, катастроф, — щоб я перестала бути потрібною.
Читайте также...
|
15.05.2018 Соняшник на грудях: активістки ЖО «Мар’ям» та «Ліги мусульманок Ураїни» на відзначенні Дня Матері |
|
03.05.2018 Хто справді чогось бажає — шукає можливості здійснити мрію |
|
25.04.2018 Півень вартістю $35 000: навіть мала пожертва від щирого серця буде вагома для Всевишнього |